Баштечківська об'єднана територіальна громада

Жашківського району, Черкаської області

(04747) 95431

Історія наших сіл

Баштечки — село, центр сільської ради, розташоване за 20 км на південний схід від районного центру та залізничної станції Жашків. Засноване у 17 столітті. Село Баштечки виникло у ХІІ ст.

Назва села походить (за історичними переказами) від назви сторожових веж, яких було три і які служили спостережними пунктами на кордоні Давньоруської (Київської Русі) держави.

Дореволюційне село було мачухою для селян. Досить зазначити, що в селі на трьох-чотирьох бідняків-селян припадала одна десятина землі, в той час як поміщик Харевський володів 2000 десятинами. До того ж більшість господарств не мали коней і корів. Важким тягарем для селянства були також різноманітні непосильні для них податки. Податки селяни платили значно більші, ніж поміщики, а щоб виплатити їх змушені були продавати значну частину свого вражаю, залишаючись без куска хліба, а то й навіть землю, самі ж йшли у найми.

До революції в селі була суцільна неписьменність, адже, як відомо, неграмотним народом легше управляти.Про організацію в селі лікарні, пологових будинків, середніх шкіл не могло бути й мови. Фельдшер, який мав обслуговувати селян, з’являвся в Баштечках 1-2 рази на рік. Епідемія холери, що спалахнула у 1900 р., забрала життя сотні селян-трудівників.
Зате, як символ самодержавства, в центрі села стояла церква і розправа, де панський староста чинив свій суд над “непокірними”.
У народі не згасав великий дух стремління до свободи. Революція 1905 року не пройшла повз с. Баштечки. Часто спалахувало полум’ям небо від палаючих маєтків поміщиків.

Після Жовтневої революції влада у селі перейшла до рук бідняків, які організували в 1918 р. свій бойовий штаб – комітет бідноти. Втік у невідомому напрямку поміщик Харевський і його управитель Мілевський — палач баштецьких батраків.

Село Баштечки — одне із найстаріших сіл, що випробувало на собі весь тягар боротьби з німцями під час громадянської війни.

З перемогою повернулись у рідне село воїни Червоної армії партизани громадянської війни: С. Бондаренко, І.С. Дідух, Гарнага та ін. Загинув у боях під час громадянської війни Ф.М. Солтисюк, Д.О. Кулибаба.

У 1925 р. селяни організували СОЗ (Союз спільного обробітку землі). Землі, які спільно оброблялися, мали шестипільну систему обробітку. Головою Союзу був обраний С. Бондаренко.

У 1928 р. розпочалася колективізація і в Баштечках. У 1928 р. в селі організовано перший колгосп “Перемога”, головою якого став Федот Михайлович Чорний.

Колгосп “Хлібороб”, де головою став Сайжюк Дмитро Михайлович, було організовано у 1929 р., а у 1930 р. — третій колгосп “Червоний Кут”, де першим головою був Талим Іванович Коваль.
У подальшому колгосп “Хлібороб” і “Перемога” було об’єднано в один ім. Ворошилова, а в 1950 р. вони об’єднані в колгосп ім. Молотова.

У 1941-1945 рр. на боротьбу з фашизмом було призвано 300 односельців, 158 із них не повернулися в рідну домівку. Німці примусово гнали радянських людей на каторжні роботи до Німеччини. Тільки з Баштечок фашисти вивезли 142 чоловіки і жінки, здебільшого це були юнаки та дівчата. 28 з них були закатовані та розстріляні фашистами.

Під час війни з 520 дворів уціліло лише 13 (на вулиці Плоска, нині Ярошука Володі), решту було спалено.
Під час визволення села, як розповідають очевидці, кров людей змішалася зі снігом і землею. Тоді, як підтверджують списки, 781 особа загинула в Баштечках. Вони були поховані в братській могилі.

З перших днів звільнення жителі села розпочали відбудову господарства.

До 1972 р. колгоспники працювали під керівництвом Г.Я. Харченка.

З 1972 р. по 1984 р. колгосп ім. Суворова очолював баштечанин Михайло Олексійович Зайчук.

З 1984 р. по 1996 р. головою колгоспу працював королівчанин Співак Петро Іванович.

Після П.І. Співака декілька років господарство очолювали А.В. Коломієць, М.В. Пономаренко та О.В. Примак.

У березні 2000 р. колгосп ім. Суворова реформовано і утворено СТОВ “Баштечки”. 23 жовтня 2002 р. прийшов інвестор “Стоїк” із м. Київ, у результаті чого було утворено ТОВ “Сузір’я” на чолі з генеральним директором М.А. Зеляком.

О.Н. Парубок — ланковий механізованої ланки з вирощування цукрових буряків колгоспу ім. Суворова — неодноразово обирався делегатом з’їзду КПРС, був депутатом Верховної Ради УРСР. Двічі Герой Соціалістичної Праці, нагороджений Державною премією СРСР. Нині є депутатом Верховної Ради України.

Королівка — село, центр сільської ради. Розташоване на півночі Жашківського району, за 18 км від районного центру та залізничної станції Жашків. Площа земельних та водних угідь у межах Королівської сільської ради становить 615 га.

Село розкинулося в мальовничій місцевості з родючими чорноземними ґрунтами. Село відоме з ХVIII ст. Історія виникнення села Королівка пов’язана з історією нашого краю ХVI-ХVII ст. У середині ХVI ст. більшість українських земель опинилася під владою польських магнатів. Землі сучасних Білоцерківського та Ставищенського районів Київської області належали графам Броницьким. Сюди ж входила і місцевість, в якій розташоване село Королівка. Жорстока експлуатація населення польськими магнатами часто викликала селянські бунти, участь в яких брала і частина збіднілої польської шляхти, яка перейшла в ремісники і наймитувала у магнатів. Наприкінці ХVII ст. у заворушеннях проти графів Броницьких взяли участь і шляхтичі Вадаховські. Після придушення повстання графи Броницькі жорстоко покарали його учасників, а Вадаховських виселили із містечка Ставище на околицю своїх володінь, змінивши їм прізвище — на Швеці. Так виникло поселення, яке мешканці навколишніх сіл спочатку називали Королівське (через близькість графів Броницьких до польських королів), а згодом — Королівка.

У середині ХIХ ст. Королівка належала до Красилівської волості Таращанського повіту Київської губернії. Вона була прикріплена до Баштечківського приходу православної церкви та земської школи.

На території села Королівка є велика кількість могил, які свідчать про історичне минуле краю. В 1970 р. частину могил розкопали, але ще 5 залишилися недослідженими.

У братській могилі біля сільського клубу похований Герой Радянського Союзу капітан Галкін (ім’я втрачено).

У 1928-1929 рр. було створено колгосп “Перемога”. У 1930 р. збори колгоспу постановили, щоб за ворожі дії, невиконання плану хлібозаготівлі розкуркулити Костенка, Кравця, Двірського і вислати їх за межі України, а майно конфіскувати.

У 1958 р. Королівку звели до рівня “бригадного села” і приєднали до села Баштечки.

Лише у 2000 р. село Королівка відокремилося, і утворилося товариство “Перемога”.

На сьогодні господарство ведуть іноземне підприємство “Агро Вільд Україна” та 26 одноосібників.

У с. Королівка є пам’ятник воїнам, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни, та пам’ятний знак жертвам голодомору. Від Голодомору в селі загинуло чотири тисячі жителів.

У селі діють сільський клуб, відділення поштового зв’язку, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, магазин. Село газифіковане.

Нагірна — село, центр сільської ради. Розташоване за 18 км на південний схід від районного центру та залізничної станції Жашків. Найближча автомагістраль Київ — Одеса, за 3 км від траси Жашків — Черкаси.

Станом на 1 січня 2006 р. по сільській раді проживають 1276 осіб, житлових домогосподарств — 525, з них — 310 газифіковано.

На території сільської ради функціонують три магазини, 2 фельдшерських пункти, відділення зв’язку, ощадна каса, сільський Будинок культури, сільська бібліотека, дошкільна дитяча установа “Пролісок” с. Нагірна, сільська рада.

До послуг населення — міні-пекарня, млин, олійня, крупорушка.

Село Нагірна до Жовтневої революції називалося Глинка. Причиною того є великі поклади рудої глини, яку з часом використали для розбудови сіл. Села Нагірна (Глинка) і Побійна відомі з кінця ХVI ст. Тоді це були розкидані хутори (участки), які налічували по кілька хат. Після Дрижипільської битви (1655 р.) села почали укрупнюватися, розбудовуватися по обидві сторони річки.

У 1995 р. на межі земель Нагірнянської та Тетерівської сільських рад встановлено пам’ятний знак як символ пам’яті про Дрижипільську битву.

Село Костянтинівка виникло значно пізніше – у ХVIII ст. як місце висилки непокірних кріпосних селян села Вороного. Першого непокірного кріпосного звали Костянтином, звідси і назва села.

До 1917 р. села належали до Красилівської волості Таращанського повіту Київської губернії. У 1918 р. в них утворені комітети незаможників. У 1919 р. створено комсомольську організацію. Першими комсомольцями були Гончарук Герасим Дементійович – перший секретар комсомольської організації; Юхимчук Григорій Костянтинович, Лабюк Матвій Савович, Бродацький Іван Іванович, Гончарук Григорій Максимович, Юхимчук Іван Іванович – генерал-майор.

У 1929 р. утворена перша партійна організація. Першими комуністами були Юхимчук Олекса Костянтинович – перший секретар партійної організації, Тернавський Григор Кузьмович, Щерецький Лазар Ониськович.

Перші колгоспи створені в 1929 р. Відразу було утворено 5 колгоспів, які пізніше об’єдналися у 2 колективних господарства:

“12-річчя Жовтня” у с. Нагірна (перший голова – Орлівський Давид) та імені Жданова в с. Побійна (перший голова – Юхимчук Григорій Костянтинович).

Колгоспи міцніли, розвивалися села, але настали страшні 1932-1933 роки. 119 жителів стали жертвами голодомору. На зміну голоду прийшов страшний 1937 рік – рік репресій. Протягом року було репресовано 57 односельців, 8 із них – учителі Нагірнянської та Побійнянської середніх неповних шкіл.

1937 рік ще й був роком слави для колгоспу “12-річчя Жовтня”. Ланкова Євдокія Єфремівна Левчук виростила цукрових буряків по 681 ц/га і була обрана делегатом ХIV Надзвичайного Всеукраїнського з’їзду рад, де вона зустрічалася із Генеральним секретарем Станіславом Косіором.

Прийшов страшний 1941 рік. У боях з німецько-фашистськими окупантами брало участь 600 односельців, 225 з яких полягли на полі бою. 150 жителів були насильно вивезені до Німеччини на примусові роботи.

На території сіл Нагірна і Побійна в січні-лютому 1944 р. відбулася Корсунь-Шевченківська битва. В боях за визволення сіл загинуло 758 воїнів. На знак пошани встанолено 5 пам’ятників, а в 1980 р. відкрито обеліск Слави в центрі села Нагірна.

З утворенням нової області 7 січня 1954 року села відійшли до Черкаської області.

У 1959 р. колгоспи об’єдналися в одне господарство – колгосп “Прогрес”. Господарство має 3300 гектарів орної землі, 25 гектарів водного дзеркала.

У 1958 р. механізатор Журавський Петро Овер’янович за ініціативою голови колгоспу О.М. Костюка, з активною допомогою наукових працівників Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрових буряків ВНІЦу М.В. Куцуруба, Шаповалова та головного агронома відділу сільського господарства А.І. Бовсуновського почав вирощувати цукровий буряк за новою технологією з мінімальними затратами ручної праці. А в 1965 р. П.О. Журавському присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці за високі досягнення у вирощуванні цукрових буряків без затрат ручної праці.

Про те, що на цій землі проживає трудолюбивий народ, свідчать високі урядові нагороди:
орденом Леніна нагороджені:
Гнідаш Філімон Сергійович – ланковий механізованої ланки; Журавський Петро Овер’янович;
Притульський Артем Григорович – механізатор;
Степанюк Віктор Григорович – бригадир тракторної бригади № 2; Степанюк Григорій Іванович – голова колгоспу “Прогрес”; Чернявський Василь Онисійович – бригадир рільничої бригади;

Переймати досвід роботи колгоспу “Прогрес” с. Нагірна приїжджали делегації із Чехословаччини, Югославії, Польщі, Болгарії.

Разом з розбудовою господарства ведеться будівництво шкіл. У селі Нагірна методом народної будови в 1953-1954 рр. зведено школу, а в 1964 р. силами колгоспу “Прогрес” завершено будівництво типової восьмирічної школи на 320 учнівських місць у с. Побійна. В обох школах навчалося 500 учнів. Педагогічний колектив нараховував 38 вчителів, з них 15 вчителів з вищого освітою.

У 1985 р. добудовано приміщення до школив с. Побійна. У 2005 р. в школі навчалося 172 учні, педагогічний колектив нараховував 19 вчителів, з них 18 з вищою педагогічною освітою. Понад 40 років пропрацювали подружжя вчителів Войцехівського Василя Антоновича і Надії Захарівни та Бухенського Миколи Євменовича і Віри Порфирівни на освітянській ниві.

А до Жовтневої революції в селах Нагірна і Побійна працювали двокласні церковно-приходські школи, в яких навчалося 30 учнів.

Основним напрямом господарювання в колгоспі було рільництво та тваринництво. Протягом кількох десятиліть у господарстві одержують високі врожаї цукрових буряків, зернових культур, соняшнику. Велика заслуга в успіхах господарства належить її вмілим керівникам. Протягом 1966-1984 рр. господарство очолював Степанюк Григорій Іванович.

З 1984 р. по 1999 р. керував господарством Гончаров Михайло Іванович. За цей період при допомозі місцевого колгоспу для молодих сімей побудовано 67 цегляних житлових будинків, прокладено асфальтовані та шосейні дороги.

З 2002 р. по сьогодні господарство очолює молодий спеціаліст Антонюк Ігор Михайлович.

У 2003 р. населені пункти Нагірна та Побійна газифіковані, а в грудні 2004 р. завершено газифікацію приміщень Нагірнянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

У листопаді 2004 р. з дна річки Бурти, що протікає через села Нагірна та Побійна, піднято американський середній танк Другої світової війни “Шерман”. Після реставрації танк виставлено в місті Київ в музеї Збройних Сил.

У селі Побійна народився Бараболя Петро Демидович – контр-адмірал, письменник.

Костянтинівка — селище підпорядковане Нагірнянській сільській раді.

Село Костянтинівка виникло у XVIII столітті як місце висилки непокірних кріпосних селян села Вороного. Першого непокірного кріпосного звали Костянтином, звідси і назва села.

Побійна — село підпорядковане Нагірнянській сільській раді. 

За легендою, назва села походить від кривавого побоїща між козаками та поляками, яке відбулося неподалік села.

У селі проживали нащадки білної польської шляхти, і до Першої світової війни село вважалося досить багатим. Село досить сильно постраждало від Голодомору та репресій 1930-х років. У 2003 році село газифіковано.

Село було відоме на Черкащині завдяки покладам торфу.

Охматів — село, центр сільської ради. Розташоване на рівнині по обидва береги річки Бурта (притоки річки Гірський Тікич), за 12 км від районного центру і залізничної станції, за 250 км від обласного центру Черкаси та за 13 км від автомагістралі Київ — Одеса.

Нині село Охматів — красивий мальовничий куточок Жашківщини із розвиненим землеробством.

У пам’ять про славного фольклориста П. Демуцького в селі відкрито музей Порфирія Демуцького.

Гордо носить назву імені П. Демуцького Охматівський народний хор. У місцевій 9-річній школі відкрито музей бойової слави.

На полях Охматова понад річкою Буртою часто зустрічаються знахідки дуже давнього історичного часу. При виконанні сільськогосподарських робіт колгоспниками було знайдено дві кам’яні сокири, ручне рубило, черепки. Все це свідчить про стародавнє поселення.

Отже, територія сучасного Охматова населена людьми вже з дуже давніх часів. Проте коли саме виникло село, не встановлено.

Є відомості, що Охматів у давнину був великим містом і мав 16 церков (очевидно, це були сімейні приходи). Але коли засновано і знищено місто – невідомо. Назва сучасного села походить від татарського імені Ахмат. (Л.Д. Похилевич “Сказание о населенных местностях Киевской губернии”. К. 1864 г., стр. 364).

Село Охматів відокремлюється від с. Вороне ставом, ширина якого – близько двох верст. Уманська дорога пересікає річку Тікич у с. Вороне за три версти від с. Охматів, проходить через річку Бурта коло самого впадання її в Тікич з лівого боку.

Охматів колись поділявся на дві частини, і вони відносилися до двох повітів: Таращанського та Уманського.

Перші відомості про село Охматів знаходяться в документах за ХІІІ-ХV ст. Після татарської навали Охматів згадується як невелике поселення. (“Владимирский-Буданов Население Юго-Западной России от половины ХІІ до половины ХV в. Архив Юго-Западной России”. Ч. VІІ, т. І, стр. 61). У літописах є свідчення, що під Охматовим, який мав укріплений замок, неодноразово проходили військові сутички в боротьбі за Україну. Так, 30 січня 1644 р. польський гетьман Конецпольський розбив коло Охматова тридцятитисячне військо татар на чолі з Омер-аги. В цій битві разом з поляками брав участь знаменитий Ієремій Вишневецький. (Л.Д. Похилевич “Сказание о населенных местностях Киевской губернии”. К., 1864 г., стр. 364).

Під час визвольної війни 1654-1655 рр. українського народу проти шляхетської Польщі почалося формування полків повстанської армії під проводом Б. Хмельницького. В січні 1655 р. об’єднані сили українського війська на чолі з Богданом Хмельницьким і російського війська під керуванням В.В. Бутурліна та В.Б. Шереметова виступили під Умань, яку козацькі полки під проводом Богуна героїчно обороняли від польсько-татарського війська. Дізнавшись про підготовку наступу, поляки і татари зняли оборону з Умані і пішли назустріч об’єднаній україно-російській армії. 19-22 січня 1655 р. під Охматовим у жорстокій битві українсько-російське військо завдало ворогові значних втрат і змусило відступити. (“Українська Радянська енциклопедія”. Т. 16, стор. 430-431).

Під час декількаденного бою польські війська забрали в неволю без числа жінок і дітей, а міста і церкви попалили. Так жорстоко розправилися з місцевим населенням, яке чинило опір поневолювачам. (“Документи Богдана Хмельницького”. К., 1961 р., стор. 415.).

Польські війська почали відступ на П’ятигори, Тетіїв, Животів. Українські війська переслідували їх протягом двох днів. Польське командування саме визначило свою невдачу: “Цей похід дуже послабив наше військо, знищив піхоту”. (Г.Н. Крип’якевич “Богдан Хмельницький”. 1954 р., стор. 494).

Оцінку битв під Охматовим дано в листі Богдана Хмельницького до московського патріарха Нікона в лютому 1655 р. Він писав, що поляки: “Под Охматовом во многих днех с ними, свальный бой имеючи, всю пехоту свою погубила и самих ранено было много”. Місце битви під Охматовим було згодом названо Дрежиполем, а саму битву – дрежипільською. Назва битви походить від того, що під Охматовим українсько-російські війська розбили табір, ставлячи один ряд возів на другий. 19 січня 1655 р. польські війська зі своїми спільниками – татарами – обложили табір. Облога тривала чотири дні.

Обложеним не хватало продовольства, великих мук їм завдавав холод, оскільки стояли сильні морози. Тому-то сучасники назвали місце бою полем “дрижи”, або “дрижи полем”, а битву під Охматовим – Дрежипільською битвою. (“Історія Української РСР”. Т. 1, К., 1967 р., стор. 237).

Нелегким було життя селян після нападу на Україну кримських татар та шляхетської Польщі. У списаних документах за 1544 рік згадується, що селяни платили подомне, відбували подорож чину (возили своїм транспортом належну панові продукцію сільського господарства), давали кабанові, осип (частину врожаю), ставкове, возили дрова до гуральні. (“Архив Юго-Западной России”. Ч. VІІ, т. 11, стр. 562).

Крім економічного поневолення, населенню доводилося терпіти ще й національний гніт, що виявлялося, зокрема, у нав’язуванні польською шляхтою і католицьким духовенством українському населенню так званої унії, яка мала роз’єднати братні зв’язки з українським народом, що жив на Лівобережній Україні під владою Росії.

Охматівці, які не хотіли терпіти шляхетського гніту, йшли в озброєні загони і боролися зі свавіллям панських управителів, пасесорів, шинкарів, католицьких попів.

Постійні втручання чужоземних загарбників привели до великих руйнувань села та зменшення кількості населення. Так, у 1770 р. в селі налічувалося лише 25 дворів. (“Український історичний журнал”, № 6, 1695 р., стор. 108-109).

У 1793 р. Правобережна Україна ввійшла до складу Росії. Це здійснило віковічні мрії населення Охматова бути в одній державі з братнім російським народом. Однак надалі землі Охматова та всі селяни залишилися власністю пана.

Безземелля, поєднане з поміщицько-феодальним гнітом, примушувало охматівців вести боротьбу проти феодального ладу. З повсталими селянами царське самодержавство жорстоко розправилося. Так, за участь в антифеодальному повстанні ратників київської міліції в грудні 1807 р. селянина поміщика Дембовського Степана Степановича Ардата чиновники відправили в Ясси для зарахування в полк. (“Архів України”. № 5, 1968 р., стор. 64).

У період Кримської війни наростала селянська боротьба проти кріпосництва. Селяни Охматова в 1855 р. припинили відробляти панщину і записувалися в ополчення, оскільки ходила чутка серед селян, що хто піде в ополчення, той одержить волю. (“Вісник Академії наук УРСР”, № 245, 1957 р., стор. 27-28).

Селянська реформа 1861 р. принесла розчарування селянам. Вони були пограбовані у всіх відношеннях. Земельні наділи охматівчани одержали нижчі за мінімальну норму, необхідну для самостійного ведення господарства. В результаті село було спустошене, в 1885 р. нараховувалося 116 дворів, де проживали 777 осіб населення, католицька часовня, постоялий двір і один паровий двигун. (“Волости и важнейшие селения Европейской России”. 1885 г., стр. 173).

На 1 січня 1900 р. в Охматові було вже 363 двори з 1978 мешканцями. Більшою частиною земель володіли поміщики Рогозінський, Єгоров, Блохін, Яневський і церква. Їм належало 1746 десятин землі, що становило 54%, а 363 селянських двори володіли 1541 десятиною землі, що становило 46%. (“Список населенных мест Киевской губернии”. К., 1900 г., стр. 1421, стр. 1667).

Селянам за землю і за волю належало сплатити великий викуп, який у декілька разів був більший за вартість землі. Інакше, реформа була справжнім грабунком селян. Але й панові цього виявилося мало: “вільних” охматівчан примушували на користь поміщика ще довгий час відробляти панщину.

При малоземеллі та трьохпільній сівозміні врожаї були дуже низькі, тому селянам не вистачало хліба для прожиття. Жорстока експлуатація в поміщицьких маєтках і малоземелля примушували багатьох охматівців їхати на заробітки у Херсонську губернію, в Америку. Але й це не поліпшувало їх умов життя. Селяни весь час мріяли про кращу долю, тому з радістю зустріли звістку про революцію 1905-1907 рр. Революційна хвиля докотилася і до Охматова. Селяни виступали проти поміщиків, вимагали розподілу панської землі, але їх виступи були придушені царизмом.

Старожил села Ф. Забудський розповідав про жорстоку розправу, вчинену над селянами: їх били різками, гонили по морозу, садили в тюрми. (Довідка Охматівської сільської ради).

Столипінська реформа сприяла подальшому розшаруванню селян, і середняцькі господарства ще більше занепадали. Так, у 1907 р. 396 сімей мали у своєму користуванні лише 1439 десятин придатної землі (в середньому 3,6 десятин на одну сім’ю). (“Материалы о крестьянском населенном землевладении в Киевской губернии”. Ч. 1, 1907 г., стр. 74, стр. 77). А самотні селяни мали змогу прикупити землі у самотніх селян або поміщиків. Отже, з роками в Охматові виросла невелика група куркулів, а значна частина селян стала малоземельною чи безземельною, перетворилася в бідноту, яка жила у великих злиднях.

У першій половині ХІХ ст. в селі була однокласна парафіяльна школа, реорганізована пізніше в трикласну церковну парафіяльну і чотирикласну земську школи. (Журнал “Киевские епархиальные ведомости”, К., 1894 г., стр. 239). Основна маса селян не мала можливості посилати своїх дітей до школи через тяжкі умови життя. А серед тих, що навчалися в перші роки, переважна більшість відвідувала школу після закінчення польових робіт та випасу худоби, а залишали її ранньої весни.

Не поліпшилося становище з освітою в Охматові й у 1908 р. Школа була розміщена в найманому приміщенні. Із двох класних кімнат, в яких навчалося 95 учнів, лише 2 учні закінчили повний курс. Навчання проводили два вчителі, які закінчили повітові курси духовної семінарії, та одне місце було вакантним. (“Отчет о земских школах и земских внешкольных просветительных мероприятиях в Киевской губернии за 1911 год”, стр. 142-143).

Таким чином, в умовах царської Росії на шляху поліпшення стану освіти в селі зустрічалися труднощі. Не вистачало приміщень, вчителів. Так, у звіті про земські школи за 1911 р. відзначається, що за мінімальними вимогами шкільної гігієни необхідно було, щоб на одного учня припадало два аршини площі підлоги, а в Охматівській школі припадало 1,7 квадратних аршина. Таке становище вважалося незадовільним. (“Отчет о земских школах и земских внешкольных просветительных мероприятиях в Киевской губернии за 1911 год”, стр. 41-42).

Низький був і культурно-освітній рівень селян Охматова. Бібліотека, яка була відкрита 1 вересня 1909 р., нараховувала 713 книг, у тому числі українських 66, зроблено лише 766 книговидач. (“Отчет о земских школах и земских внешкольных просветительных мероприятиях в Киевской губернии за 1911 год”. стр. 200-201).

Але й за часів царизму була передова прогресивна інтелігенція, яка кликала народні маси до боротьби, сіяла культуру серед сільського населення. Близько тридцяти років (1889-1918 рр.) у селі Охматів жив і працював український фольклорист і композитор, скромний сільський лікар, керівник відомого Охматівського сільського хору Порфирій Данилович Демуцький. (“Черкащина” – короткий путівник Київського обласного книжково-газетного видавництва за 1960 рік, стор. 45). Закінчивши в 1889 р. медичний факультет Київського університету, П.Д. Демуцький обрав місцем свого проживання село Охматів, де заснував лікарський пункт для надання медичної допомоги жителям навколишніх сіл. Молодий лікар швидко набув широкої популярності і загальної любові своїм чуйним і уважним ставленням до селян. Односельчан він лікував безкоштовно. Але Порфирій Данилович займався в Охматові не лише лікуванням селян. Він організував селянський хор, слава про який пройшла по всій Україні. В 1897 р. хор в Охматові слухав М.В. Лисенко. Хор мав у своєму складі 100 співаків. Серед них були люди різного віку: від дітей 8-10 років до старих.

В Охматові народився і прожив свої дитячі роки син П.Д. Демуцького – український радянський кінооператор Данило Порфирович Демуцький (1898-1954 рр.), заслужений діяч мистецтв УРСР, лауреат державної премії. Він знімав кінофільм “Земля”, “Тарас Шевченко”, “У мирні дні”, “Подвиг розвідника”. (“Українська радянська енциклопедія”. Т. 4, стор. 73-74).

Злидні, нестатки були одвічними супутниками селян Охматова. Так, у 1912 р. 420 господарств користувалися 1629 десятинами землі. Із всієї кількості господарств тільки 346 мали худобу. На цю кількість господарств припадало 326 коней. (“Итоги переписи скота у сельского населения Киевской губернии в 1912 г.”. К. 1914 г., стр. 420, стр. 488). З цього видно, що не кожне господарство мало тяглову силу і змушене було наймати її в поміщика, за що селяни відробляти на важких роботах.

Перша світова війна принесла охматівцям ще більше горя і страждань. Не принесла покращення долі і не дала землі охматівцям і Лютнева революція 1917 р. Після перемоги Жовтня в Петрограді селяни чекали на розподіл панської землі відповідно до Декрета про землю. Але на охорону поміщицької землі стала Центральна рада.

Лише в лютому 1918 р., коли в Уманському повіті була встановлена Радянська влада, охматівчани приступили до розподілу поміщицької землі між безземельними та малоземельними селянами. Але здійсненню цих заходів перешкодила окупація села німецькими загарбниками, які у березні 1918 р. прийшли в село, запровадивши режим терору і насильства, примусивши повернути панові все добро.

У 1918 р. за дорученням підпільного комітету було створено партизанський загін, до якого вступили 10 охматівців. Керував загоном О.Ф. Куликівський. Один з партизанів села Я.П. Коваль був у Москві на святкуванні першої річниці Радянської влади. (Газета “Світло комунізму”, № 32, 1965 р.). Партизанський загін брав активну участь у розгромі німецьких окупантів, пізніше декілька разів нелюди в зелених мундирах з гвинтівками в руках навідувалися в село, забирали хліб, худобу, грабували селян, шукали зброю. Лише в липні 1918 р. в Охматові було відновлено Владу рад. (Архів Жашківського району.). Створено комітет бідноти, а через деякий час організовано сільську раду. Першим головою комітету був Т.О. Кравченко. (Довідка Охматівської сільської ради).

Комітетом бідноти та сільською радою було вжито заходів з наділення селян землею, садибами. Біднякам і сім’ям червоногвардійців було надано допомогу посівним матеріалом і реманентом, щоб біднота змогла засіяти одержану землю. Переслідуючи банду Махна, в січні 1921 р. в селі на одну добу зупинявся загін 14-ої кавалерійської дивізії Кінної Армії під командуванням О.Я. Пархоменка. Охматівці допомагали загону перевозити боєприпаси і продовольство на село Бузівка, а житель села З.О. Індик був провідником, показував шлях. (Довідка Охматівської сільської ради).

Закінчилася громадянська війна. Першочерговим завданням була ліквідація неписьменності серед населення. За цю справу взялася передова молодь села, яка поставила своїм завданням вчитися і вчити інших. Її силами було створено хату-читальню, клуб, в якому організували драматичний кружок, співів та ін. Молодь села надавала допомогу найбіднішим безтягловим господарствам у налагодженні господарства та обробітку землі. Нове впевнено пробивало собі дорогу. Під керівництвом сільської ради бідняки, середняки все активніше залучалися до участі в господарському житті села.

У 1924 р. в селі було створено бурякове товариство, яке контрактувало цукрові буряки, платило селянам аванси, завозило мінеральні добрива, допомагало придбати необхідний сільськогосподарський інвентар. В Охматові сіяли близько двохсот гектарів цукрових буряків. Бурякове товариство проіснувало до початку колективізації. Головою його був М.С. Німенко. (Довідка Охматівської сільської ради).

У 1929 р. в селі почалася колективізація. Було створено артіль “Нове життя”, а в 1931 р. – артіль ім. Сталіна. (Київський облгоспархів, Ф-354, оп. І, од. зб. 75, л. 27).

За колгоспами було закріплено 3119 гектарів землі на вічне користування, в тому числі орної 2445 га. Держава надала колгоспам допомогу, звільнивши їх на 2 роки від державних податків, забезпечила технікою. У ці роки колгоспи мали 10 тракторів і 6 автомашин.

Колгоспниці активно включилися в рух п’ятисотениць. Ланка К.Т. Олійник, застосовуючи передову агротехніку, добивалася врожаю цукрових буряків по 650 центнерів з 1 га. Ланкова була учасницею зльоту передовиків буряководів у м. Києві. (Довідка Охматівської сільської ради).

З кожним роком колгоспники Охматова все більше набували досвіду ведення колективного господарства.

У 1939 р. за вирощування високих урожаїв цукрових буряків колгоспниця П.Л. Собчук була нагороджена орденом “Знак пошани”.

У колгоспі ім. Сталіна в 1940 р. зібрано по 22 центнери зернових та по 230 центнерів буряків. За досягнуті успіхи колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

18 липня 1941 р. в село вдерлися гітлерівці.

Дні тимчасової окупації для жителів села Охматів були чорними днями насильства і знущань. Жертвами терору стали учасник громадянської війни В.Г. Покотило, голова колгоспу К.С. Пригода, працівник райкому комсомолу А.Ю. Юрченко. Фашисти закатували понад 30 громадян села. 150 юнаків і дівчат насильно вивезли до Німеччини на каторжні роботи. Німецько-фашистські загарбники нанесли селу величезні збитки: повністю знищено колгоспні споруди та зруйновано громадські будівлі, пограбовано майно, тваринницькі ферми, виведено з ладу сільськогосподарські машини, спалено 137 будинків колгоспників.

На фронтах Великої Вітчизняної війни захищали рідну землю 348 жителів села. З них 182 особи віддали своє життя за Батьківщину. За мужність і героїзм, проявлені в боях, 166 учасників Великої Вітчизняної війни нагороджені орденами і медалями СРСР.

У січні 1944 р. воїни 1-го Українського фронту звільнили Охматів від німецьких окупантів.

У 1945 р. в колгоспах не було ніякої техніки і поголів’я худоби, врожаї були дуже низькі. Але своєю невтомною працею охматівці боролися за відновлення зруйнованого господарства.

У 1950 р. дві охматівські сільськогосподарські артілі були об’єднані в колгосп ім. Мічуріна. В колгоспі широко розгорнулося змагання за підвищення врожайності сільськогосподарських культур, за збільшення виробництва м’яса і молока. Грошові прибутки колгоспу складали 308 тис. карбованців (в нових цінах).

У наступні роки економіка неухильно зростала. З червня 1961 р. внаслідок реорганізації МТС всі сільськогосподарські машини і знаряддя було продано колгоспам, що дало можливість краще обробляти землю, підвищувати врожайність зернових і технічних культур та продуктивність громадського тваринництва.

Роки семирічки були подальшим кроком у розвитку господарства артілі, яка після укрупнення дістала назву “Родина”. Сьогодні це велике багатогалузеве господарство. Особливих показників було досягнено в перші роки семирічки.

Інформація взята з порталу who-is-who.com.ua

Архіви

Association
жашківська рда
єс місцевих петицій
держслужба зайнятості
я маю право 300x200