29 вересня 1941-го – 80 років тому – в Бабиному Яру почалися масові розстріли, які тривали протягом двох років. Ця київська місцина, що стала мовчазним свідком злочину нацистської Німеччини та її репресивної машини, перетворилася на один з всесвітніх символів Голокосту.
Як виглядає на практиці німецьке Judenpolitik (політика щодо євреїв), Київ побачив 19 вересня вже за кілька годин після приходу нової влади, коли вояки 75-ї піхотної дивізії почали хапати на вулицях євреїв для розбирання вуличних барикад.
Нова влада давала зрозуміти, що для неї то люди другого сорту.
Невдовзі патрулі вермахту за наказом командира 29-го армійського корпусу влаштували акцію перевірки паспортів на вулицях – євреїв затримували.
Когось одразу розстрілювали неподалік (у спогадах відомого києвознавця Дмитра Малакова згаданий один з таких епізодів біля колони Магдебурзького права), інших, понівечених, ледь живих, відправили до тимчасового табору військовополонених на стадіоні “Зеніт” (нині “Старт”). За кілька днів там налічувалося 1600 євреїв.
Далі, очевидно, мало бути так, як у всіх великих містах, що їх захоплювали армії Гітлера: спочатку реєстрація євреїв, тоді створення гетто, потім вивезення до концтабору, а вже там знищення. І паралельно нагнітання антисемітської істерії, щоб мати підтримку місцевого населення.
У Києві першою ластівкою пропагандистського “промивання мізків” стала велика за обсягом стаття такого собі К. Дніпрова “Моральна інквізиція”, що її подала газета “Українське слово” 24 вересня. За автором, в усіх негараздах життя винні виключно євреї.
